ТЕАТРАЛЬНИЙ ПРОСТІР І ЧАС

Наголошено на актуальності визначення систем образного документування в театральному просторі. Мета статті – визначити театральний простір як образ світоустрою та його презентацію в режисурі ХХ століття. Методологія дослідження презентується компаративним та полісистемним підходами, що дає можливість визначити цілісність образних співвідношень фіксації часу і простору (документування) в порівнянні авторських моделей театрального видива у провідних режисерів ХХ століття, а також опису презентації театральної події в контексті різних сценічних системних моделей. Новизна дослідження. Театр з самого початку був образом світоустрою, так чи інакше пов’язаний з образом творення людського помешкання, як місця в бутті. Такий широкий контекст, таке широке розуміння простору театру і свідчить про те, що сцена є не просто вигородка, обмежений шматок, в якому відбувається візуальна дія, а це архетип, образ, – образ передусім шляху людини, образ поля, Ойкумени, який символізує місце людини в бутті, в оцьому ландшафті, і має свій явно визначений сакралізований епіцентр. Висновок. Театральність як тип буття, а театр як своєрідна модель всесвіту, яка структурує і згортає час, робить його осьовим, вертикально зазначеним, акцентованим на ліве і праве, добре і зле, а також визначає в ньому найголовніше: місце події, як своєрідний ритуал. Театр ніколи не позбувається ритуальності, яка свідчить про святковість, видовищність и сакральність дії і події. Сценізм як феномен культуротворчості і визначення осі часу як сценічно-видовищного епіцентру культури є один з головних і найважливіших принципів осмислення видовища як festive, фестивації, себто видовищної презентації реальності в усіх можливих артефактах культури (так, зокрема, набувають видовищності і сценічності політичні візії, акції, шоу, в екранному просторі ТБ, і взагалі в рекламному дискурсі), і в контексті всього широкого сканування можливостей презентації цілісності культури дає розгорнуту мапу можливостей образного втілення інформації. Це в свій час наводить межі, а межі так чи інакше документуються. І документ як відлік часу і відлік простору, як певний хронотоп, звичайно, презентує цю динаміку видовищно-сценічних презентацій культури.